Мирний план Трампа для України подається як швидке рішення війни, але за гарними словами ховається набір із 28 пунктів, де майже всі головні поступки очікують від Києва, а виграє насамперед Москва.

У кожній добрій казці про дракона є лицар, принцеса й королівство, яке треба рятувати. У нашій, новітній, все трохи інакше. Дракон сидить у Кремлі, принцеса – це втомлена від війни Україна, а десь на іншому континенті з’являється купець з золотим годинником і каже: «У мене є план на 28 пунктів. Дешево віддам, недорого купите. Мир за один день».

Звати купця Дональд Трамп. Допомагають йому Стів Віткофф – забудовник і «мирний посланець», та Кирило Дмитрієв – керівник російського фонду, що роками працює на імперські фантазії Кремля. Вони зібралися десь у Майамі, де пальми, коктейлі й жодного бомбосховища, й почали креслити майбутнє України, Європи й міжнародного права. Без України, без Європи й без права. Зате з прекрасними видами на океан.

План простий, як двері у під’їзд, де не працює домофон: Україна віддає території, армію й частину майбутнього – Росія отримує «повагу», зняті санкції та можливість знову ходити у дорогі бутіки світової економіки. США економлять гроші й нерви виборців. Всі задоволені. Всі, крім тих, у кого під вікнами «прилітає», а не співають канарки.

Виглядає це так:
— Донбас? Ну, хай буде російський. Там же й так російською говорять, правда?
— Крим? Та хто взагалі пам’ятає, кому він був до 2014-го.
— Армію України — скоротити, ракети — відібрати, «далекобійку» – на металобрухт.
— За це – обіцянка якогось «гарантованого миру», без конкретики, але з красивими формулюваннями.

Це навіть не торг за принципом «win–win». Це класичне «хтось втрачає руку, хтось – перстень, але ж усі живі».

Мирний план Трампа для України як бізнес-угода замість політики

Звісно, у цій історії є модне слово – корупція. Про неї зручно говорити, коли потрібен моральний алібі. «Чому ми відмовляємо Україні в зброї? Бо там корупція. Чому пропонуємо їм підписати капітуляцію під виглядом миру? Бо корумпованій владі не можна довіряти сильну армію». Логіка залізобетонна, як радянські бункери. Найзручніше в цій схемі те, що корупція й справді є. В Україні. В Росії. У США. У ЄС. Вона всюди. Просто лише одній стороні пропонують за це здати території й незалежність, а іншим – максимум відставку якогось чиновника.

Так, українська влада не свята. Є скандали, є сумнівні фігури, є рішення, які боляче дивитись навіть найпалкішим союзникам. Але якось дивно виглядає, коли за гріхи однієї групи чиновників пропонують розплатитися мільйонам людей, які сиділи в підвалах під обстрілами, втрачали дітей, будинки й кінцівки. Це якби лікар замість лікувати пацієнта сказав: «Ти їв фастфуд, сам винен, давай ми тебе трохи розберемо на органи — іншим стане легше жити».

Трампівський «реалізм» – це не стільки геополітика, скільки бізнес-угода з дуже специфічним моральним стандартом. У цьому стандарті є кілька правил:

1. Виборець у США не повинен втомлюватися від новин про далеку війну.
2. Гроші платників податків треба економити – навіть якщо хтось інший за це заплатить життям.
3. З Росією краще домовлятися, ніж сваритися – принаймні доти, доки її ракети літають не в бік Нью-Йорка.

Звідси й мирний план Трампа для України: давайте зробимо так, щоб картинка війни зникла з американських каналів, а ціна цього зникнення – то вже «нюанси».

Європа як статист у чужій п’єсі

Але в цій історії є ще одна тінь – розчарована Європа. Вона старанно допомагала Україні, сперечалася з власними виборцями, пояснювала, чому рахунки за газ зростають, чому танки їдуть на схід, а не на парад у Берліні. І раптом дізнається, що за її спиною хтось у Майамі й Вашингтоні малює нову карту континенту.

Європі в цій карті відводять роль мовчазного гаранта: підпишіть, будь ласка, ось тут, що санкції ми потихеньку знімаємо, а ви потім якось самі розберетеся з тим, що Росія зміцнилася, Україна ослабла, а ваші східні кордони стали ще більш вразливими.

Деталі того, як з’явився сам проєкт із 28 пунктів, уперше описували, зокрема,
американське медіа Axios,
а потім їх підхопили європейські ЗМІ. Та як і в багатьох «великих угодах», головні, кого вона стосується, сидять не за столом переговорів, а під обстрілами.

Амністія як цемент для «миру»

У плані є особливо вишуканий пункт – «амністія» воєнних злочинів. Він звучить не так грубо, його ховають у формулюваннях про «необхідність національного примирення» та «політичну стабільність». Перекладаючи це людською мовою, виходить приблизно так:

«Якщо ми почнемо всерйоз карати за Бучу, Маріуполь, депортацію дітей та катівні, ніколи не зможемо домовитися з Кремлем. Отже, найпростіше – зробити вигляд, що це все трагічні «екцеси війни», з якими нам, на жаль, доведеться змиритися».

Тобто «мир» пропонують будувати на забутті й замовчуванні, а не на справедливості. Вчора світ клявся «ніколи знову», сьогодні чемно запитує: «А ви могли б, будь ласка, не нагадувати нам про ті страшні фото? Ми ж тут угоду готуємо».

Мирний план Трампа для України: арифметика проти совісті

Найсумніше в цій історії те, що жоден із 28 пунктів не ставить у центр людину. Не Україну як державу, не Росію як суспільство, не Європу як спільний дім. Там у центрі – баланс страхів і коштів. Скільки Захід боїться прямого зіткнення з Росією – стільки території України йому, здається, можна віддати. Скільки грошей він готовий ще витратити на зброю – настільки довго Україна може не погоджуватись на капітуляцію.

Це не дипломатія високого рівня, це таблиця Excel, в якій у одній колонці – «втрати США», в другій – «рівень незадоволення виборців», у третій – «апетити Кремля». Десь внизу, дрібним шрифтом, стоїть пункт «людські життя». Без валютного еквіваленту.

І от тут починається справжній конфлікт не між США та Росією, не між Трампом і Зеленським, а між арифметикою і совістю. Арифметика каже:

— Якщо ми сьогодні «заморозимо» конфлікт, економіка США зітхне легше, Європа зможе повернутися до бізнесу з Росією, Китай займатиметься своїми справами, а НАТО не ризикуватиме ядерною війною.

Совість запитує:
— А що ви скажете тим, хто поховав дітей під ракетами? Що їхнє горе – це «стратегічна необхідність»? Що їхні домівки – це розмінна монета, щоб на телевізорі в Айові менше говорили про «Україну»?

Фейлетон – це жанр, де можна дозволити собі іронію. Але є тема, де іронія дуже швидко закінчується. Це момент, коли за чужим столом рахують твої землі, твою армію, твоїх загиблих як цифри, що «можна обговорювати».

Так, у реальному світі завжди є компроміси. Мирні угоди рідко виглядають як казка з щасливим кінцем. Але є межа, за якою компроміс перестає бути політикою і перетворюється на легалізацію злочину. Визнати право сильного захоплювати чужі території – значить сказати: завтра так само можна зробити з будь-якою іншою країною. Включно з тими, хто сьогодні пише ці плани в Майамі.

Трамп і його оточення, можливо, не сидять вечорами й не труть руки зі словами: «станемо на сторону зла». Вони, ймовірно, щиро переконані, що роблять «реалістичну політику». Просто у їхній реальності чужі страждання дуже погано конвертуються в рейтинги й долари. Це й є проблема. Не тільки для України – для всього світу, який робить вигляд, що злом можна домовитися, якщо правильно написати 28 пунктів і додати пару красивих слів про «гарантії безпеки».

Світ уже бачив Мюнхен-1938, бачив пакт Молотова–Ріббентропа, бачив, як угоди без тих, кого стосуються, закінчуються новими війнами. Здається, уроки історії знову перекладають на інші мови – лише не на мову тих, хто складає сьогоднішні «мирні плани».

Можливо, саме тому «Берлінський Погляд» і українські голоси в Німеччині так важливі: не для того, щоб вкотре посперечатись із черговим Трампом, а щоб нагадати просту річ. Мир, побудований на капітуляції жертви й нагороді агресора, – це не кінець війни. Це лише пауза перед наступною. І якщо людяність не входить у жоден із 28 пунктів, значить, цей план треба не переписувати, а сміливо відкладати в архів помилок, задовго до того, як хтось спробує перетворити його на нову карту Європи.

Більше про еволюцію позиції Європи щодо війни в Україні ми розбирали у матеріалі
«Європа та війна в Україні».