Таємна угода Вашингтон–Москва: гіпотетичний компроміс і його наслідки

Чи можливий кулуарний договір між США і Росією щодо України? 15 серпня 2025 року президенти обох країн провели зустріч, офіційно присвячену глобальній безпеці, але аналітики припускають, що за зачиненими дверима могли бути узгоджені неафішовані домовленості. Такий потенційний компроміс може принести мирну паузу, але ціною територіальних поступок України і змін у геополітичному балансі. Хто виграє, хто втрачає від такого сценарію – і які виклики він несе для Києва, Берліна та всього світового порядку? 

Коротке резюме: Зустріч президентів США та РФ могла завершитися неформальною “угодою століття”, про яку мовчать прес-релізи. Йдеться про сценарій припинення вогню в obмін на геополітичні поступки: Україна – без НАТО і з утратою частини територій, Росія – зі збереженням обличчя і послабленням санкцій. Такий компроміс тимчасово знімає напругу, але ставить під удар міжнародне право і єдність Заходу. Україна ризикує суверенітетом, Європа – принципами та стабільністю, а глобальний порядок може скотитися до логіки сфер впливу, де агресія винагороджується.

Офіційна зустріч і неофіційні домовленості

15 серпня 2025 року відбулася знакова зустріч лідерів США і Росії. Офіційно обговорювали широке коло питань – від стратегічної безпеки до контролю над озброєннями – але політичні оглядачі відзначили незвично довгу закриту частину переговорів без присутності радників. Це підживило припущення про кулуарну угоду, яка виходить за рамки публічного порядку денного. За даними джерел, мова могла йти про комплексний компроміс щодо України: з одного боку, гарантії безпеки для Києва та перемир’я на нинішній лінії фронту, з іншого – виконання частини вимог Кремля. Американська сторона нібито дала зрозуміти готовність до болісних поступок заради припинення війни – настільки болісних, що офіційно їх не озвучували. 

Про можливі параметри такої домовленості опосередковано свідчать недавні витоки в західній пресі. Зокрема, Wall Street Journal повідомляв про конфіденційні мирні пропозиції США, передані Україні навесні 2025 року. У них ішлося про те, що Вашингтон допускає де-факто визнання російської анексії Криму 2014 року та відмову України від вступу до НАТОpravda.com.ua. Іншими словами, ключові вимоги Москви – Крим залишається під РФ, Україна залишається поза Альянсом – могли бути покладені в основу неформального пакту. Натомість малася б оголоситися пауза у бойових діях (замороження фронту на поточних рубежах) і початок переговорів про довгострокове врегулювання. 

Цей гіпотетичний “обмін” значно виходить за рамки офіційної позиції США останніх років. Більше десяти років Вашингтон послідовно відмовлявся визнавати Крим російським, називаючи анексію грубим порушенням міжнародного права. Нагадаємо, у 2018-му держсекретар Майк Помпео підтверджував “Кримську декларацію”, де США офіційно відкинули територіальні зазіхання РФ. Відтоді Конгрес навіть ухвалив закони, що забороняють будь-яке визнання російського суверенітету над Кримом. Отож, якщо нині у Вашингтоні готові де-факто змінити курс – це безпрецедентний крок, продиктований надзвичайними обставинами. 

За даними європейських джерел, американці заздалегідь поділилися своїми ідеями компромісу із союзниками по НАТО. Пропозиції були передані Україні і обговорені із високопосадовцями ЄС на зустрічі в Парижіpravda.com.ua, а згодом – на тристоронніх консультаціях за участі США, Європи та України в Лондоніpravda.com.ua. Лише у разі погодження Києва й ключових столиць, план могли б офіційно представити Москві. Таким чином, йдеться не про кулуарну змову за спиною України, а про спробу Вашингтона переконати Київ і союзників у потребі важких компромісів. 

Проте з українського боку ці ідеї наштовхнулися на принципові “червоні лінії”. Президент Володимир Зеленський неодноразово наголошував, що юридична фіксація втрати будь-яких територій – неприпустимаpravda.com.ua. Відмова від курсуу на НАТО – теж табу, про що Київ чітко довів до відома партнерівpravda.com.ua. За даними джерел, українська сторона прямо заявила США, що не погодиться добровільно викреслити євроатлантичні прагнення зі своєї Конституції. Отже, логіка домовленості “мир в обмін на території і статус поза НАТО” наразі в Києві не прийнятна. Але сам факт, що така формула взагалі обговорюється, свідчить: у коридорах влади союзників зріє втома від війни і бажання шукати нестандартні рішення.

Логіка “таємної угоди”: мотивація Вашингтона і Москви

Чому Вашингтон – багаторічний головний союзник України – взагалі розглядає сценарій, що ще вчора видавався “мюнхенським” (відсилання до сумнозвісного компромісу з агресором 1938 року)? Відповідь криється у внутрішньополітичних реаліях США і стратегічних пріоритетах адміністрації. По-перше, допомога Україні стала предметом гострої поляризації в американській політиці. Якщо демократи загалом підтримують курс на підтримку Києва, то значна частина республіканців відверто скептична. У Конгресі неодноразово виникали кризи з затвердженням нових пакетів допомоги: ультраконсервативні конгресмени вимагали урізати витрати або прив’язати їх до інших внутрішніх питань. Навесні 2024-го внутрішні чвари в Республіканській партії мало не заблокували черговий транш підтримки для України – “жорсткі лінійники” вимагали скорочень бюджету і навіть погрожували усунути спікера Палати представників, аби тільки загальмувати виділення допомоги”reuters.com. Така ситуація тисне на Білий дім: наближаються вибори 2026 до Конгресу (а незадовго й президентські 2028 року), і питання України стає розмінною монетою у внутрішніх баталіях. Адміністрація не може ігнорувати голоси виборців, стомлених багатомільярдними витратами за кордон, особливо коли частина політичного спектра розкручує меседж про “нагальні потреби вдома”. 

По-друге, стратегічний фокус США поступово зміщується з Європи на регіон Тихого океану. Вашингтон відкрито декларує пріоритет стримування Китаю. Війна в Україні, попри всю геополітичну важливість, відволікає ресурси та увагу від Азійсько-Тихоокеанського регіону. У цій логіці якнайшвидше завершення конфлікту в Україні – бажано без затягування на роки – відповідає інтересам США. Якщо для цього потрібно піти на вимушений компроміс із Москвою, частина американського істеблішменту готова розглядати такий варіант як “менше зло”. Тим більше, що Росія після двох років війни вже не сприймається як така ж загроза, як Китай – ядерна супердержава з потужною економікою. Дехто у Вашингтоні, схоже, готовий неформально закріпити сфери впливу: віддати Москві її “історичний вплив” на частину України (як би цинічно це не звучало), аби сконцентруватися на тихоокеанському фронті. 

З боку Москви мотивація укласти кулуарну угоду теж зрозуміла, хоч і зовсім інша. Путінська Росія хоче зафіксувати те, що вдалося захопити, і виграти час для переведення дихання. Повномасштабна війна виснажує російську економіку: фінансові резерви тануть, доходи від енергоекспорту падають, бракує робочих рук і технологій – санкції і мобілізація зробили свою справуproject-syndicate.org. Напередодні осені 2025 року експерти відзначали стагнацію російської економіки та галопуючу інфляцію; навіть сам Кремль змушений був визнати ризик рецесії, хоча й почав приховувати ключові макропоказники від публікиresponsiblestatecraft.orgresponsiblestatecraft.org. На піку війни Росія витрачала до 1/3 бюджету на армію, дедалі більшою ціною урізаючи інфраструктурні проекти й соціальні витрати. Війна “з’їла” сотні тисяч життів (разом убиті й поранені, за оцінками Заходу, рахуються семизначними числами) і змусила втекти за кордон сотні тисяч працездатних громадян. Режим тримається, але стійкість не безмежна: Путіну потрібен перепочинок, аби зміцнити тил. 

Таємна домовленість з американцями – якщо вона гарантує зняття частини санкцій і припинення вогню – дає Путіну те, чого не досягти на полі бою. По-перше, легітимацію своїх завоювань: Захід фактично погодиться, що Крим і, можливо, Донбас залишаються під Росією (хай і без юридичного визнання нових “приєднаних” областей 2022 року). По-друге, навіть часткове скасування санкцій або їх “замороження” стало б ковтком кисню для російської економіки. За даними Bloomberg, американські переговорники на закритих консультаціях натякали: якщо встановиться стійке перемир’я, Захід готовий поступово пом’якшити санкційний тискpravda.com.ua. Кремль, звісно, хотів би повного зняття обмежень, але навіть повернення на ринок хоча б частини російської нафти й газу, розмороження окремих активів чи зняття технологічного ембарго – це великий виграш для Москви. По-третє, Путін отримує шанс переламати негативний тренд: замість виснажливої війни на виснаження – дипломатична пауза, під час якої можна доукомплектувати армію, переналаштувати економіку і спробувати розколоти Захід політично. 

Важливим мотивом для обох сторін є уникнення повної поразки – кожен боїться програти, тож краще “нічия” через нічию. Вашингтон остерігається, що затяжна війна може обернутися непередбачуваними ескалаціями або втягуванням США у пряміший конфлікт – а це катастрофічний сценарій ядерної суперечки з Росією. Москва ж розуміє: повний військовий тріумф над Україною нині недосяжний, а затягування бойових дій може призвести до колапсу її ресурсів або навіть внутрішніх потрясінь. Тому компроміс вигідний обом у сенсі мінімізації ризиків: США уникають “нового В’єтнаму” чи прямого зіткнення з РФ, Росія – зберігає обличчя і контроль над вже окупованим. 

Однак цей “мир без переможців” означає, що реально програє третя сторона – Україна. Розгляньмо детальніше, якою ціною Києву, а також Європі та світу, обійдеться така кулуарна угода.

Україна: важкий вибір між миром і суверенітетом

Для України гіпотетична домовленість Вашингтона з Москвою означає втрату частини територій та відтермінування євроатлантичної мрії. Якщо умови справді включають невступ до НАТО і “замороження” конфлікту на поточних позиціях, то Київ фактично опиняється перед ультиматумом: або прийняти болючий status quo, або ризикувати залишитися без повної підтримки Заходу у продовженні війни. Це надзвичайно складна дилема. 

З одного боку, плюси для України від такого компромісу – очевидні і життєво важливі: негайне припинення кровопролиття, перепочинок для армії і суспільства, можливість почати відбудову на підконтрольній території. Українські міста отримають перепочинок від обстрілів, мільйони переселенців – надію повернутися додому (принаймні туди, де не стоятимуть російські війська). Західні партнери, ймовірно, пообіцяють подальшу військову допомогу для оборони навіть без формального членства в НАТО – можливо, за ізраїльською моделлю гарантій безпеки чи розширеної коаліції союзників. А головне – збережуться життя українців, які щодня гинуть на фронті. За даними соцопитувань, більшість українців як і раніше проти територіальних поступок, але водночас 69% у липні цього року висловлювали підтримку переговорам заради припинення війни якомога швидшеnews.gallup.com. Втома від війни і людського горя – фактор, з яким владі теж треба рахуватися. 

З іншого боку, мінуси і ризики для України величезні. По суті, це вимушена часткова капітуляція. Втрата суверенітету над частиною власної території на невизначений час (якщо не назавжди) підриває сам фундамент державності і конституційний лад. Політично керівництво України, погодившись на такі умови, отримає шквал критики зсередини – від опозиції і значної частини суспільства, яка вважає будь-які поступки агресору неприпустимими. Президент Зеленський не раз заявляв, що офіційне визнання окупації – табу, оскільки це суперечить Конституції і волі народуpravda.com.ua. Погодившись переступити цю межу, влада ризикує втратити легітимність в очах народу і підірвати внутрішню єдність, яку так тяжко було здобути у війні. Крім того, нейтралітет поза НАТО позбавляє Україну стратегічної мети і найефективнішої безпекової “парасольки”. Хай які двосторонні гарантії пропонують США чи європейські країни, вони не рівноцінні колективній обороні Альянсу. Україна може опинитися в сіро-зоні безпеки, подібно до Фінляндії часів холодної війни – формально незалежна, але змушена оглядатися на “добру волю” сусіда-імперіаліста. 

Окремий виклик – питання справедливості і права. Українське суспільство за час війни пережило тяжкі втрати і злочини: окупація спричинила масові вбивства, депортації, руйнування. Як співіснувати з думкою, що винуватець цього не покараний, а навіть отримав дивіденди територіального й політичного плану? Чимало українців можуть сприйняти такий мир не як перемогу життя, а як зраду пам’яті загиблих. Це загрожує формуванням “пораненого суспільства”, яке не вірить ані зовнішнім, ані внутрішнім інститутам і накопичує бажання реваншу. Історія вчить: “заморожені конфлікти” на пострадянському просторі – це бомби уповільненої дії. Придністров’я, Абхазія, Донбас 2015-2021 – всюди, де агресор зберіг вплив на шматок території, мир був відносним і тимчасовим. 

З військової точки зору, якщо війна не завершиться повним виведенням російських військ, Україна житиме під постійною загрозою нового удару. Росія може використати перемир’я для перегрупування сил, навчання мобілізованих, накопичення ракет – і в слушний момент знову атакувати, коли Захід менше очікуватиме. Надання Україні сучасної західної зброї у майбутньому також може стати більш проблемним: навіщо озброювати не-члена НАТО до зубів, якщо формально мир досягнуто? І хоча умовою угоди напевно будуть гарантії продовження підтримки України (Вашингтон, скоріше за все, запевнить, що не кине Київ наодинці навіть без НАТО), однак зміна статусу все одно вдарить по обороноздатності. 

Не менш складне питання – статус окупованих нині територій. Якщо Крим і частина Донбасу де-факто визнаються за Росією, що буде з їхніми жителями, які зберігають українське громадянство і проукраїнські погляди? Чи не вийде, що Україна змушена буде відгородитися від них новим “кордоном” і фактично кинути людей під владою Кремля? Це моральна дилема, яка вже викликає неприйняття серед багатьох українців. Зеленський прямо заявив: “Це суперечить нашій Конституції… Це наша територія, територія народу України”, відкидаючи сценарій легалізації втратkyivindependent.com. Отже, навіть якщо влада під тиском союзників погодиться на умови угоди, величезне завдання – пояснити це суспільству і зберегти стабільність усередині країни. 

Зовнішньополітично Україна ризикує втратити частину міжнародної суб’єктності. Якщо головні рішення про її долю приймаються без неї – довірою між Києвом і Заходом буде завдано удару. Уже зараз, за даними Reuters, європейські лідери і сам Зеленський боялися, що США можуть спробувати “диктувати невигідні умови миру Києву”reuters.com. І хоча США залучали українців до консультацій, сам факт кулуарної угоди між супердержавами може створити прецедент, що надалі заохочуватиме вирішувати “українське питання” без України. 

Висновок для України: такий компроміс – це важкий вибір між поганим і гіршим. Він дає шанс зберегти життя тисяч людей і отримати передишку, але ставить під сумнів територіальну цілісність та євроатлантичне майбутнє держави. У виграші Україна хіба що отримає мир на певний час – «ані перемоги, ані поразки», за висловом президента Польщі Анджея Дудиkyivindependent.comkyivindependent.com. Але виграний час доведеться використати дуже мудро: на переозброєння армії, зміцнення економіки, внутрішні реформи і роботу з громадською думкою. Бо справжня боротьба за незалежність у такому разі триватиме, лише іншими методами.

Німеччина та ЄС: між полегшенням і тривогою

Для європейських союзників України потенційна угода США–РФ стала б потрясінням, що має подвійний ефект. З одного боку – відверте полегшення від перспективи закінчення війни, яка два з половиною роки б’є по економіці та соціальній стабільності ЄС. З іншого – занепокоєння, чи не заплатить Європа за цей мир занадто високу ціну в довгостроковій перспективі. 

Почнемо з економічного виміру. Війна в Україні дорого обійшлася європейській економіці: енергетична криза 2022 року спричинила рекордну інфляцію, вимушену перебудову постачань газу та нафти, падіння промислового виробництва в енергоємних галузях. За даними ЄЦБ, у березні 2024 інфляція в єврозоні ще була 2.4% – близька до норми, але тільки після піку 10%+ у 2022-23 рокахsciencedirect.com. Багато європейських урядів витрачали мільярди на субсидії, щоб згладити удар для бізнесу і населення. Тому звістка про перемир’я й потенційне послаблення санкційних режимів (як-от часткове повернення російського газу на ринок) бізнес зустріне оплесками. Ціни на енергоносії і добрива можуть впасти, полегшивши завдання центробанків знизити інфляцію. Європейські компанії сподіватимуться відновити торговельні зв’язки з великим російським ринком – хоча б у тій мірі, яку дозволять політичні рішення. Країни, що найбільше страждали від втрати російського ринку (наприклад, Німеччина з її промисловими гігантами або сільгоспвиробники Східної Європи), побачать шанс відіграти частину збитків. 

Окрім того, міграційний тиск на Європу може послабшати. З початку війни з України виїхали мільйони біженців – станом на травень 2025 року понад 5 мільйонів українських біженців перебувають у країнах Європиen.wikipedia.org, з них близько 1.2 млн у Німеччині та 1 млн у Польщіen.wikipedia.org. ЄС надав їм безпрецедентний тимчасовий захист, але розміщення, соціальні виплати, інтеграція – усе це лягло тягарем на бюджети і викликало неоднозначну реакцію місцевого населення. Наприклад, у Польщі, що була форпостом підтримки України, з часом зросла втома: частина поляків невдоволена тривалим утриманням біженців, а давні історичні образи інколи спливають на поверхню, підігріваючи риторику націоналістівreuters.com. Німеччина теж фіксує підйом ксенофобських настроїв, чим уміло користується ульправа партія AfD (Alternative für Deutschland), яка пов’язує всі негаразди – від цін на газ до нестачі житла – з війною та притоком чужинців. Якщо війна припиниться, новий потік біженців, скоріш за все, зупиниться, а частина українців поступово почне повертатися додому. Це розвантажить системи соцзабезпеки і, можливо, зніме одне з питань, на яких спекулюють популісти. 

Втім, на цьому “плюси” для Європи можуть закінчитися і починаються складні політико-безпекові питання. Кулуарна угода, укладена без прямої участі європейців (а ЄС у ній, очевидно, гратиме другорядну роль), – це удар по трансатлантичній єдності та престижу Євросоюзу. Фактично, дві великі ядерні держави вирішили долю європейської країни, а старий континент поставили перед фактом. Для багатьох це викличе примару “нової Ялти”: поділу Європи на сфери впливу, як це сталося у 1945-му. У Берліні, Парижі, Варшаві та інших столицях задаватимуться питанням: чи не повторюється історія, коли інтереси менших народів приносяться в жертву домовленостям великих? Наприклад, канадські й європейські оглядачі ще взимку попереджали, що двостороння угода США–РФ може підірвати НАТО і залишити Європу осторонь ключових рішеньmoderndiplomacy.eu. 

Найгостріше така перспектива сприймається у країнах Центрально-Східної Європи – Польщі, країнах Балтії, які мають історичний досвід “обміну” їхньої безпеки на ілюзію миру. Недаремно прем’єр Польщі Дональд Туск буквально напередодні зустрічі закликав поляків і українців “не дати Путіну посварити нас перед самітом”reuters.com, наголошуючи: будь-який конфлікт між союзниками був би подарунком Москві. Польща та країни Балтії вже зараз побоюються змови за їх спиною, тому перед зустріччю вимагали участі України в усіх переговорах і гарантій, що жодних рішень без Києва не приймуть. За повідомленнями, європейські лідери (зокрема, Туск від Польщі, канцлер Німеччини та президент Франції) наполягли на відеоконсультації з президентом США до саміту, побоюючись “негідних умов миру”reuters.com. Імовірно, після зустрічі вони теж вимагатимуть детального звіту, що саме обговорювалося тет-а-тет. Якщо їхні побоювання підтвердяться – довіра до США як лідера НАТО може похитнутися. 

Німеччина і Франція опиняються у двоїстій ролі. З одного боку, їхні уряди від початку війни твердо підтримували Україну, хоча й з різним ентузіазмом (Париж, наприклад, час від часу шукав “діалогу” з Путіним, Берлін довго зважував постачання танків і т.д.). З іншого – саме в Німеччині та Франції сьогодні відчутні внутрішні політичні зрушення, спричинені війною. Енергетична криза та приплив біженців сприяли зростанню популярності правопопулістів, які критикують “ультраяструбину” позицію щодо Росії. Наприклад, у Німеччині рейтинг “Альтернативи для Німеччини” б’є історичні рекорди, подекуди перевищуючи 20%. AfD відверто виступає проти військової допомоги Україні і закликає до якнайшвидшого миру навіть ціною поступокwilsoncenter.org. Хоча політичний істеблішмент (правляча коаліція Шольца, опозиційні християнські демократи) досі ізолює крайньоправих, сам факт їхнього успіху – сигнал тривоги: війна дестабілізує європейську внутрішню політикуquincyinst.org. У Франції ситуація схожа: Марін Ле Пен та інші популісти критикують витрати на допомогу Україні й апелюють до проблем французів. Тому керівництво ФРН та Франції потай може видихнути з полегшенням, якщо війна припиниться – адже це виб’є з рук ультраправих важливий козир. Однак публічно Берлін і Париж, без сумніву, змусять себе висловити стриману підтримку знайденому компромісу, наголосивши на важливості “миру і збереження життів”. 

Водночас “стара Європа” усвідомлює і небезпеки такого миру. НАТО постане перед кризою цінностей: ще влітку 2023 року на саміті у Вільнюсі союзники обіцяли Україні вступ після війни, а тепер найбільший член Альянсу фактично згоден закрити Україні двері назавжди. Це створює прецедент порушення принципу “відчинених дверей” і де-факто визнання за Росією права вето на розширення НАТО. Така поступка може підірвати довіру східноєвропейських членів НАТО до союзників. Якщо завтра Москва поставить ультиматум щодо, скажімо, Грузії чи навіть щодо військової інфраструктури НАТО в Польщі – чи буде впевненість, що Захід не піде на нову “малу Ялту”? 

Європейський Союз також відчує внутрішні тертя. Країни на кшталт Польщі, Естонії, Литви можуть різко засудити будь-який натяк на “Мюнхен-2” і вимагати жорсткої лінії щодо РФ навіть після перемир’я. Можливо, у відповідь на “м’якотілість” Брюсселя Східна Європа почне активніше просувати ідею посиленої регіональної оборонної співпраці – на кшталт розширення польсько-українсько-литовської бригади чи навіть створення “міні-НАТО” всередині ЄС. Водночас уряди Західної Європи (Італія, Іспанія, Греція тощо), що більш прагматично дивляться на Росію, навпаки – будуть зацікавлені якнайшвидше відновити діалог із Москвою і повернутися до бізнесу. Єдність ЄС, яку так непросто було втримати під час війни, може дати тріщину на ґрунті розбіжностей у оцінках компромісу. 

Ще один аспект – правовий і моральний авторитет Європи у світі. ЄС і окремі країни-члени послідовно заявляли, що не визнають жодних силових змін кордонів у Європі в XXI столітті. Цим принципом західна дипломатія керувалася з 2014 року (Крим), і особливо після 2022-го, критикуючи більш нейтральні країни за відсутність позиції. Якщо ж зараз Європа погодиться на формулу, де агресор отримує те, що захопив, нехай і без офіційного визнання – це підважить моральну позицію Заходу. Автократичні режими в інших країнах зможуть кепкувати: мовляв, коли справа дійшла до справжніх інтересів, Європа сама поступилася принципами територіальної цілісності. Це удар по репутації і впливовості ЄС на міжнародній арені, особливо у східному партнерстві та Глобальному Півдні. 

Отже, для Німеччини та ЄС потенційний кулуарний мир – це з одного боку економічний і соціальний передих (менше витрат на зброю і біженців, стабілізація енергоринків), а з іншого – стратегічний виклик. Європейці отримують мир поруч з собою, але цей мир тхне несправедливістю і загрозою розколу. У короткостроковій перспективі вигоду від такого компромісу може отримати європейська економіка, а програє – європейська політика, стаючи більш фрагментованою і нервовою. Довіра між частинами ЄС (Схід-Захід) і між ЄС та США зазнає серйозної перевірки. 

Вже зараз видно різницю у тонах: якщо, скажімо, офіційний Париж, можливо, привітає “сміливі дипломатичні зусилля США задля миру”, то Варшава чи Вільнюс можуть відкрито критикувати “поступки агресору” і вимагати жорсткої позиції щодо виконання Росією умов. Польський прем’єр Туск недаремно застеріг, що “Путін намагається посіяти розбрат між поляками і українцями”, аби послабити фронт підтримки перед вирішальними переговорамиreuters.com. Ризиковано, якщо той самий розбрат виникне між поляками й німцями або латвійцями й французами – тоді Москва справді досягне стратегічної мети розколу Заходу.

Глобальний порядок: повернення сфер впливу і роль Китаю

Неформальна угода між Вашингтоном і Москвою щодо України неминуче матиме відлуння далеко за межами Європи. Фактично, йдеться про поворотний момент для світового порядку: вперше з кінця Холодної війни Захід може де-факто погодитися на перегляд кордонів силою і на поділ сфер впливу з іншою супердержавою. Це створює небезпечний прецедент і посилає сигнали, які вже уважно зчитують у Пекіні, Тегерані, Пхеньяні та інших столицях. 

Найпильніше стежить за розвитком подій Китай. Пекін від початку повномасштабної війни займав двоїсту позицію: з одного боку, заявляв про нейтралітет і навіть пропонував свій “мирний план”, з іншого – фактично підтримував Москву (торгівля, дипломатичне прикриття, проросійська риторика в медіа). Головне для КНР – недопущення поразки Росії, яка могла б призвести до краху режиму Путіна і посилення США. Як відзначив глава МЗС Китаю Ван Ї, Пекін «не може прийняти поразку Росії в Україні»rferl.org. Тому в принципі Пекін зацікавлений у припиненні війни на умовах, прийнятних для Кремля. Не дивно, що офіційний представник Китаю привітав новини про контакти США і РФ: “Ми раді бачити, що Росія і США підтримують контакт, покращують відносини і просувають політичне врегулювання української кризи”rferl.org. 

Для голови КНР Сі Цзіньпіна успішний “великий дил” між Трампом і Путіним (адже саме такий розклад наразі на горизонті – американський президент-рейганіст і російський автократ домовляються один на один) стане важливим кейсом. Китайські аналітики бачать у цьому підтвердження повернення світу до реальної політики великих держав, де три центри сили (США, Китай, Росія) домовляються як рівні, розділяючи сфери впливуrferl.org. Один з американських експертів влучно сказав: “Пекін сприймає Аляскинський саміт як визнання концепції великодержавних угод: Росія, Китай і США – як рівноправні полюси, а логіка сфер впливу знову в грі”rferl.org. Іншими словами, якщо Америка готова домовитися з Росією щодо України, то чому б в перспективі не домовитися з Китаєм щодо Тайваню чи Південно-Китайського моря? 

Звісно, для Китаю важливо, щоб угода вийшла саме така, яка винагороджує агресора – тоді вона стане дуже цінним прецедентом. Пекін міг би казати власному народу і світу: дивіться, Захід зрештою визнав силу, тож якщо ми візьмемо під контроль Тайвань, з нами теж сядуть домовлятися і визнають наше право. Якщо агресія окупається в Європі, стримування в Азії знецінюється – влучна формула, яку цитують у звітах аналітиківrferl.org. Навпаки, якби раптом на зустрічі США жорстко притиснули Путіна до стіни – змусили його відступити без нагород – це насторожило б Пекін, показавши, що Захід готовий стояти на своєму. Але такий варіант малоймовірний з огляду на озвучені параметри компромісу. Тому Китай зараз радше задоволений: Сі Цзіньпін навіть особисто телефонував Путіну перед самітом, заохочуючи Росію і США просунутися до політичного рішенняrferl.org. 

Ще один момент – Китай виграє, якщо між США і європейськими союзниками посіється розбрат. Будь-який розкол Заходу послаблює позиції США у глобальному суперництві з КНР. А кулуарна угода щодо України – ідеальний рецепт посіяти недовіру: Східна Європа відчує себе зрадженою, Західна – звинуватить східних партнерів у воєнній впертості, і так далі. Вже зараз Китай через свою дипломатію та ЗМІ намагається підкреслювати ці розбіжності, виставляючи США як егоїстичного гегемона, що “кидає” союзників. Наприклад, лідери БРІКС (до якого входить і Китай) розгорнули тезу, що США підривають багатосторонні механізми і хочуть вирішувати все одноосібноresponsiblestatecraft.org. Пекін може консолідувати навколо себе антизахідний блок, апелюючи: дивіться, навіть союзники Америки в Європі їй більше не довіряють. 

Однак не все так однозначно і для КНР. Якщо війна в Україні завершується чи заморожується, США розв’язують собі руки, щоби повністю сконцентруватися на конкуренції з Китаєм. Величезні ресурси – фінансові, військові, дипломатичні – які Вашингтон витрачав на підтримку Києва і стримування Москви, тепер можуть бути переорієнтовані на Індо-Тихоокеанський регіон. Американські війська, які посилено патрулюють східний фланг НАТО, можуть бути частково передислоковані ближче до Тайваню. Уряд США легше отримає згоду Конгресу на збільшення бюджетів, спрямованих проти Китаю (кібербезпека, військово-морські сили тощо), оскільки більше не доведеться “ділити” увагу на дві війни одночасно. Нарешті, якщо українське питання зніметься, відновиться єдність Заходу, але вже перед китайською загрозою – Європа не матиме приводу уникати жорстких рішень проти Пекіна, бо не буде потребувати його (Китаю) нейтралітету щодо РФ. Це для Китаю негативний сценарій. Тому можна очікувати, що Китай намагатиметься надалі грати роль схвалюючого модератора – підтримувати контакти з Росією і США, але водночас підштовхувати Москву не робити надто щедрих поступок. Пекін не хоче, щоб Росія після миру раптом переорієнтувалася знову на співпрацю із Заходом – йому потрібен партнер проти США. Тому Китай уважно контролюватиме баланс: вітаючи мирні ініціативи, але стежачи, аби вони не зайшли надто далеко і не породили новий “медовий місяць” між Вашингтоном і Москвою. 

Окрім Китаю, на глобальний порядок угода вплине і в інших аспектах:

• Прецедент сили над правом. Міжнародне право зазнає, без перебільшення, нищівного удару. Протягом останніх десятиліть після Холодної війни існував консенсус більшості країн: не можна силою змінювати кордони, інакше порушник стає ізгоєм. Тепер же найбільші держави фактично скажуть: “можна, якщо дуже треба”. Це надихне всі реваншистські сили у світі. Наприклад, Північна Корея може дійти висновку, що її ядерний шантаж теж рано чи пізно примусить світ визнати за нею певні права (скажімо, право мати ядерний арсенал в обмін на мир). Іран може жорсткіше гнути свою лінію, знаючи, що Захід у критичний момент поступається принципами. Малим країнам, своєю чергою, подається поганий знак: більше не можна цілком покладатися на міжнародні гарантії, доведеться самим дбати про оборону або шукати покровительства сильного сусіда.
• Перспективи НАТО. Якщо Україна залишається поза НАТО, сам Альянс уникне прямої конфронтації з Росією – що, безумовно, плюс. Але стратегічно це може викликати кризу довіри до НАТО. Адже головний аргумент проти вступу України, який неформально існував – “щоб не провокувати Росію”, – виходить, узяв гору. Критики запитають: а чи вартий союз, який відмовляє демократії у захисті під тиском автократа? До того ж, противники допомоги Україні на Заході теж не зникнуть – вони радше скажуть: “бачите, Україні можна було продати зброю, але членство дати – зась, значить, самі визнаєте, що нею ризикувати не хочете”. Тобто НАТО, можливо, збереже статус-кво, але морально ослабне. Особливо якщо всередині Альянсу почнуться суперечки через угоду (а ми вже згадували, що такі суперечки дуже ймовірні між східними і західними членами). На щастя, прямої військової загрози членам НАТО угода не несе – навпаки, якщо Росія погодиться на перемир’я, це значить, що вона наразі не прагне розширювати конфлікт. Але довгостроково можливий дрейф Європи до “самодостатньої оборони” без США: наприклад, Німеччина чи Франція можуть сказати, що раз Вашингтон і Москва все вирішують самі, то Європі треба стати військово самостійнішою. Парадокс: американсько-російська змова може підштовхнути до реалізації давньої мрії Парижа – європейської армії та “стратегічної автономії” від СШАmoderndiplomacy.eu. Але на практиці це мало реально в короткі терміни, а от тимчасове ослаблення єдності НАТО – цілком.
• Енергетична безпека. У сфері енергетики можливе цікаве переформатування. Європа за два роки значною мірою відмовилася від російського газу (частка РФ у імпорті газу до ЄС впала з ~40% до менше 10%). Але ціною були високі витрати на ЗПГ, стрибок тарифів та перезапуск вугільних станцій. Якщо санкції пом’якшать, деякі країни (наприклад, Угорщина, Австрія чи певні бізнес-кола в Німеччині) захочуть відновити закупівлі дешевого російського газу. Це може посилити розкол усередині ЄС: країни Балтії чи Польща навряд чи погодяться повернутися до залежності від “Газпрому”, інші – спокусяться економічною вигодою. У глобальному масштабі повернення російських енергоносіїв (навіть часткове) знизить ціни, що добре для імпортерів на кшталт Індії чи Африки. Але водночас це заохотить автократії надалі використовувати енергетику як зброю – адже виходить, що Росія успішно шантажем домоглася свого. Щодо США, то їм теж доведеться коригувати плани: американські виробники ЗПГ, наприклад, отримували надприбутки від європейського ринку, а тепер стикнуться з конкуренцією трубопровідного газу. Проте кардинально Захід вже змінив баланс: навіть якщо російський газ повернеться, навряд чи йому дадуть знову зайняти критичну частку. Європа буде прагнути диверсифікувати джерела (Норвегія, США, Алжир, Азербайджан, відновлювана енергетика), пам’ятаючи урок 2022 року. Тобто на середньострокову енергобезпеку ЄС компроміс вплине позитивно (менше ризику аварійних відключень і цінових шоків), а на довгострокову – неоднозначно (чи не розслабляться темпи зеленої енерготрансформації, якщо знов піде дешевий газ?).
• Глобальний Південь. Для країн, що намагалися балансувати (Індія, Бразилія, Туреччина та ін.), такий розвиток подій стане підтвердженням їхньої стратегії. Вони казатимуть: бачите, ми і не приєднувалися до санкцій, бо знали, що все завершиться переговорами. Можливо, деякі з цих держав навіть спробують виставити себе миротворцями, які “штовхали” Москву і Київ до компромісу (як те саме робив Ердоган чи африканські лідери). Водночас вони отримають вигоди від послаблення напруги: знизяться світові ціни на продовольство, добрива, енергоносії, а це життєво важливо для бідніших регіонів. Ринки, що розвиваються, зітхнуть спокійніше – одна ядерна криза менше. Проте вони також побачать, що світ стає дедалі більш поляризованим між трьома гравцями (США, Китай, РФ), і роль середніх держав невелика, якщо їх не беруть до столу переговорів. Це може стимулювати такі країни більше консолідуватися (можливо, у межах БРІКС чи інших форматів), щоб мати вагу у великих питаннях.

Підсумовуючи, для глобального порядку за кулуарної угоди США–Росія за спиною України спостерігається небезпечний зсув: від заснованого на правилах міжнародного устрою – до великодержавногоConcert of Powers, де сильні самі домовляються, як їм зручно. Генсек НАТО Єнс Столтенберґ якось сказав, що “світ, у якому великим дозволено топтати малих, стане світом постійної війни”. На жаль, ризик саме такого світу зросте, якщо агресія Росії частково увінчається успіхом.

Хто виграє, хто програє?

Проаналізувавши наслідки, можна підсумувати баланс вигод і втрат від гіпотетичної угоди:

• Росія отримає те, чого прагнула: території під своїм контролем і гарантію, що Україна не вступить до НАТО. Кремль зможе проголосити це внутрішньою “перемогою” – мовляв, поставили Захід на коліна і змусили рахуватися з “новими реаліями”. Економічні санкції можуть пом’якшати, даючи перепочинок виснаженій економіці. Таким чином, Путін – явний вигодонабувач: його стратегія затягувати війну, поки Захід не втомиться, спрацювалаcsis.org. Водночас Росії доведеться заплатити за цю угоду теж: ймовірно, погодитися на замороження конфлікту без подальшого наступу, жити поруч з озброєною до зубів (хай і не натівською) Україною, можливо, відвести війська від деяких позицій (наприклад, створити демілітаризовану зону коло Запорізької АЕС тощо). Це менше, ніж вимагав Київ чи мріяв сам Путін на початку війни, але більше, ніж Росія мала б у разі поразки. Тож у глобальному сенсі Росія виграє час і ресурс для реваншу, хоч поки і змушена згорнути активні бойові дії.
• США досягають ключової цілі – уникнути прямого втягнення у війну з РФ, стабілізувати Східну Європу і сконцентруватися на Тихоокеанському регіоні. Вашингтон зможе заявити, що “зупинив війну” та відвернув ядерну кризу – це важливий плюс для внутрішньої політики (президент покаже виборцям досягнення миру). Також США певною мірою підтвердять свій статус “арбітра”: без них ніхто не міг зрушити ситуацію, а вони змогли. Проте репутаційні втрати для Америки теж значні. По-перше, серед східноєвропейських союзників може підірватися довіра: чи не відмовиться Вашингтон і від них колись задля угоди з більшою державою? По-друге, цінності демократії і верховенства права, які США завжди проповідували, опиняються під питанням: виходить, можна торгувати територією партнера, якщо це вигідно? Опозиційні політики (як усередині США, так і в світі) використають це, аби звинуватити Білий дім у цинічності. Однак, з огляду на перевагу для Штатів зосередитися на Китаї та зменшити витрати, баланс для Вашингтона швидше позитивний. Недарма один з критиків попереднього адміністрації сказав: “Байдена цікавить Китай, а Україну він був би не проти “обміняти” на спокій з Росією” – схоже, ця гіпотеза справджується.
• Україна – найбільша постраждала сторона. Вона втрачає частину територій де-факто (а можливо, з часом і де-юре, якщо світ визнає анексії), відкладає мрію про членство в НАТО на невизначений час, мусить погодитися на умови, які ще вчора називалися неприйнятними. Так, Україна теж дещо виграє: закінчення бойні, гарантії безпеки від великих держав, перспективу вступу в ЄС (членство в Євросоюзі може прискоритися як компенсація). Але цей виграш відносний – просто повернення до стану 2014 року, тільки зі сплюндрованою країною і мільйонами скалічених доль. Фактично Україна платить свою свободу за мир інших. Це гірка плата. Тому в загальному підсумку Україна – головний потерпілий, чия поразка (часткова) стане фактом. Хоча офіційно їй залишать обличчя – жодної капітуляції, просто “компроміс, де ніхто не виграв війну”kyivindependent.com, – та суть від того не зміниться.
• Європейський Союз і європейські країни опиняються у складному становищі. Виграє Європа тим, що на її порозі нарешті перестануть стріляти гармати. Знизиться ризик воєнної ескалації до країн НАТО, підвищиться передбачуваність. Економічно теж виграє: відновлення торгівлі, дешевші ресурси, менші витрати на оборону і допомогу. Програє Європа в моральному сенсі та геополітичному статусі. Вона більше не суб’єкт, а об’єкт угоди – “глядач на Ялті-2”, як зазначають оглядачіmoderndiplomacy.eu. Це принизливо для ЄС, який прагнув бути центром сили. До того ж, якщо угода підірве єдність між європейцями, виграють тільки їхні противники. Зрештою, Росія залишиться поруч – озлоблена реваншистська держава, яка може спробувати через кілька років знову дестабілізувати континент. Тому Європа виграє перепочинок, але не гарантований спокій. В історичному вимірі вона ризикує увійти в нову еру нестабільності, якщо принципи непорушності кордонів тепер не безумовні.
• Китай та інші авторитарні країни є непрямими бенефіціарами. Пекін отримає опосередковану перемогу: його стратегічний партнер Росія не знищена і відстояла свої інтереси, а Захід продемонстрував схильність до компромісів. Це надасть сміливості Китаю у його геополітичних амбіціях (насамперед щодо Тайваню). Також Китай може виграти економічно – як великий покупець російських енергоносіїв, він продовжить отримувати їх за вигідною ціною, і тепер, можливо, з меншим ризиком санкцій. Інші режими типу іранського або північнокорейського теж надихнуться: стратегія упертості й агресії веде якщо не до повної перемоги, то принаймні до прийнятних результатів. Програють від цього порядку, звісно, прихильники демократії та міжнародного права всюди у світі. ООН і система міжнародних договорів будуть здаватися пустим звуком, якщо грубо порушена Статутом ООН анексія територій врешті де-факто узаконюється через домовленість великих держав.

У підсумку, образ світу після такого компромісу виглядає похмуро. Це світ, де сила диктує право, а великі гравці ділять “зони впливу”, не надто зважаючи на суверенні права менших націй. Світ, де за висловом експертів, “меркантилізм держав поступово роз’їдає рештки ліберального світопорядку”csis.org. Проте, можливо, це тимчасовий відступ, а не кінець історії. Україна, хоч і знекровлена, збереже незалежність і велике прагнення до реваншу дипломатичного – повернення окупованого у майбутньому мирним шляхом. Європа, оговтавшись від шоку, може зробити висновки і згуртуватися для протидії новим викликам. А США, перевівши подих, цілком імовірно, ще повернуться до питання України, якщо Росія порушить умови миру (а у схожих ситуаціях вона не раз так робила з 2014 року). 

Читайте також:

• Чи повторить світ помилки Мюнхена і Ялти: історичні паралелі для війни в Україні
• Допомога Україні і вибори у США: як внутрішня політика Штатів впливає на підтримку Києва
• Енергетична безпека Європи після війни: уроки та нові стратегічні виклики